Позакласне читання для учнів


А.Дімаров "Для чого людині серце"

  У густому-прегустому лісі, де майже ніколи не появлялися люди, жило поміж корінням дерев плем’я дерев’яних чоловічків. Весь свій вік — а жили вони дуже довго — чоловічки оті нічого не робили, бо їм не треба було ні їсти, ні пити, ані зодягатися: вони ж були дерев’яні, і найлютіший мороз не міг їм дошкулити.

Вони не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість чи гнів, злість або співчуття.

Тож зрозуміло, як були здивовані усі чоловічки, коли в їхньому володінні 
появилася невеличка дівчинка.
— Що то? — вражено запитували одні, помітивши, як з очей дівчинки капають 
сльози.
— То, мабуть, дощ, — відповідали інші.
Як не була здивована дівчинка — адже вона жила у наш час і твердо знала, що 
такі чоловічки бувають тільки в казках, — однак переборола свій страх і чемно
 відповіла:
— Це я плачу.
— А що таке «плачу»? — поцікавився відразу дерев’яний чоловічок, бо серед 
його племені ніхто ніколи не плакав.
— Це коли ллються сльози.
— А що таке «сльози»?
Дівчинка тільки схлипнула і показала чоловічкові на його долоню, де вже
 назбиралося світленьке озерце її сліз.
— А чого з тебе ллються сльози?      
— Бо я заблудилася і… і не знаю, як вийти
 з лісу.
— Ти хочеш вибратись з лісу? — вражено перепитав чоловічок. — А хіба є на світі
щось інше, крім лісу?
— Звичайно, є. І степи, і гори, і моря, й океани, й міста, і села.
Чоловічок аж затремтів від цікавості. А що в його пустенькій голові не було
майже розуму, а тільки легкі швидкоплинні бажання, то він відразу ж почав
прохати дівчинку:
— Покажи мені все оте, про що ти щойно сказала!
— Добре, — погодилася дівчинка, — але ти спершу виведи мене з оцього
страшного лісу.
І чоловічок навіть не оглянувся на своїх одноплемінників, які повитикали цікаві
голівки з-за густого коріння.
— Йди за мною! — та побігпострибав поперед дівчинки на тонюсіньких ніжках.
Вони йшли довго, дуже довго. Продиралися крізь густий чагарник, обходили
товстелезні дерева, а лісові, здавалося, не буде кінця-краю.
— Не спіши так! — врешті попросила дівчинка. — Давай перепочинемо, бо у мене
вже болить серце.
— А що таке "серце"? — поцікавився одразу дерев'яний чоловічок.
— Серце? — задумалась дівчинка. — Це те, без чого не може жити людина.
— Покажи мені своє серце!
— Я не можу тобі його показати — воно в мене в грудях.
Чоловічок замислився — якщо він взагалі здатний був мислити, — потім запитав:
— А його дуже важко дістати?
— Його не дістають — з ним народжуються.
— Я теж хочу мати серце!
"Де ж я тобі його візьму?" — хотіла було відповісти чоловічкові дівчинка, але тут
же подумала, що це буде дуже неввічливо, адже він погодився вивести її з лісу.
— Давай мені своє серце! — приставав тим часом до неї чоловічок.
— Я не можу віддати тобі своє серце, бо без нього я помру, — відповіла йому
нарешті дівчинка. — Але послухай. В нашому місті є один лікар, який збирає
серця людей, що померли. І серця оті живуть у нього довго -довго. Якщо хочеш,
зайдемо до нього, і ти попросиш у нього серце. Він добрий, він тобі не відмовить.
— Гаразд! — зрадів чоловічок і нетерпляче підскочив: — Ходімо швидше, бо я
теж хочу мати отаке, як у тебе, серце.
Довго йшли вони лісом, доки не добралися до узлісся — прямо навпроти
величезного міста. Посадила дівчинка дерев'яного чоловічка в кошик — боялася,
щоб хтось на нього не наступив, — та й понесла до славетного лікаря.
Лікар сказав, почувши незвичайне прохання дерев'яного чоловічка:
— Серце?.. Гм... А яке ж серце ти хочеш собі вибрати?
— Те, що його носять люди, — відповів чоловічок.
— Люди мають різні серця, — строго відповів лікар і, подумавши, хитнув головою:
— Добре, я покажу тобі серця, які в мене є, а ти уже вибереш сам, яке тобі
сподобається.
Чоловічок погодився, і лікар пішов з ним вздовж засклених полиць. Там у
великих і малих прозорих банках, виповнених якоюсь рідиною, пульсували
людські серця.
— Оце серце злої людини, — показав на одну банку лікар. — Бачиш, яке воно
жовте та зморщене!
— Я не хочу цього серця, воно некрасиве! — швидко відповів чоловічок, і лікар
посміхнувся схвально.
— А ось блискуче, як пластмасова кулька, — далі показував лікар. — Бачиш, яке
воно свіже: довго ж стукотіло, ніскільки не зносилося. Це — серце байдужої
людини.
Чоловічок постояв, вагаючись: серце йому дуже сподобалось — воно ж таке
блискуче! — але він хотів побачити й інші серця, і вони рушили далі.
— В отій он банці — серце бандита...
— А чому воно таке чорне?
— Воно почорніло від злочинів...
— А це чиє серце?
Перед ними не плавало, а лежало на дні банки дивовижне серце: похмуре, сіре,
важке, наче висічене з твердої каменюки.
— Це серце одного чоловіка, який дбав лише про себе і відвертався від інших
людей.
І хоч чоловічок мало що зрозумів, однак не захотів брати і це серце: надто вже
неприємний вигляд воно мало!
Довго ходили вздовж полиць із серцями, а чоловічок все не знаходив собі до
вподоби. Врешті лікар дістав з найвищої полиці ще одну банку, поставив її на
стіл.
— Оце серце однієї дуже доброї людини. Бачиш, яке воно велике та світле!
— А що то за червоні голочки, що витикаються з нього? — поцікавився чоловічок.
— То не голочки, а нерви. Саме вони роблять серце дуже чутливим та
неспокійним, і той, кому дістанеться воно, нехай не розраховує на легке та
безжурне життя. Тріпотітиме його серце людськими стражданнями і болями,
навіть найменше горе, що світитиме в очах стрічної людини, будитиме в ньому
такий гострий відгук, що воно не заспокоїться, аж доки людина ота хоч трохи не
втішиться. Ось подивись...
Лікар зненацька ударив рукою об гостре ребро столу, скривився від болю, і серце
відразу ж затріпотіло, забилося так, неначе хотіло вискочити з банки.
— Я візьму його! — сказав зачарований чоловічок.
— Добре, я пересаджу тобі оце серце, — погодився лікар. — Але перш ніж брати
його, ти добре подумай. Адже ти з цим серцем не знатимеш, що таке спокій.
Та чоловічок уперто твердив:
— Я хочу мати це серце!
І лікар розсік йому дерев'яні груди, вклав до них серце, що колись належало
добрій людині.

Дивно і незвично почував себе чоловічок, повернувшись до своїх одноплемінників.
Темний густий ліс наче розступився перед ним, став чистіший, прозоріший, і все, що
жило в ньому та дихало — від найдрібнішої комашки до найбільшого звіра, — все
збуджувало в чоловічкові уже не легковажну швидкоплинну цікавість, а постійну увагу,
співчуття, жаль.
Почне хтоне­будь із його одноплемінників дратувати роботящу мурашку,
чоловічок відразу ж і зупинить його:
— Облиш! Хіба ти не бачиш, що вона несе додому їжу?
Побачить підраненого птаха, оточеного цікавими чоловічками, відразу ж почне
докоряти:
— Не чіпайте його! Хіба ви не знаєте, що йому боляче? Хіба вам не жалко його?
— А що таке "жалко"? — запитували у нього дерев'яні чоловічки, стукаючись
порожніми головами.
Як він міг їм пояснити, що таке "жаль"? Адже вони не мали сердець, вони нічого
не відчували, — отож нічого не могли зрозуміти.
Тільки один дерев'яний дід, який не один раз зустрічався з людьми та чув від них,
що та­ке "жаль", авторитетно сказав:
— За всіх не переболієш, усім не допоможеш. Інших будеш жаліти — сам довго не
проживеш.
І всі відразу ж погодилися з ним, бо в нього була найдовша борода. Не погодився
тільки наш дерев'яний чоловічок, але промовчав.
Отак, може, і жив би наш чоловічок серед своїх дерев'яних братів, вболіваючи за
кожного скривдженого, захищаючи кожного, хто потрапив у біду, коли б не
трапився один випадок...
Це було взимку. Ліс стояв сонний, закутий морозом, припорошений снігом. А під
високим дубом сидів нерухомо хлопчик, що заблукав так само, як і ота дівчинка,
і, стуливши безсило повіки, вже й не намагався звестись на ноги.
— Що з ним таке? — запитували один в одного дерев'яні чоловічки, збігшись за
новою забавою до сонного хлопчика.
— Він замерзає, — сказав дід з найдовшою бородою і пихувато оглянувся,
потішений власною мудрістю. — Я уже бачив, як замерзають люди. От ми трохи
почекаємо, і цей хлопчик зовсім перестане дихати.
Отут і підбіг до хлопчика наш чоловічок. Жаль стискав йому серце, пронизував
тисячами голок. Ухопив хлопчика за рукав, почав торсати — будити його:
— Хлопчику, встань!.. Хлопчику, встань!.. — Але в хлопчика тільки затріпотіли вії,
прямо в сніг опустилась біла рука.
Оглянувся чоловічок безпорадно: лише холодний сніг навкруги, крижане сонце
вгорі та байдужі його родичі довкола. "Він зараз замерзне!" — подумав у розпачі
дерев'яний чоловічок, і таким пекучим жалем пройнялось його серце, що воно
раптом спалахнуло — загорілося яскравим вогнем.

 Довго горів чоловічок, зігріваючи хлопчика, рятуючи його від неминучої,
здавалося б, смерті. А коли хлопчик, зігрівшись, звівся і пішов, навіть не
зрозумівши, кому він завдячує власним життям, дерев'яні чоловічки оточили свого
догораючого брата, від якого лишилися тільки жевріючі вуглинки та обпалена
голова з сумними, повними жалю очима. Вони тріщали дерев'яними голосами і. не
відаючи, що таке жаль, любов, співчуття, здивовано допитувались:
— Чого у тебе такі сумні очі?
— Бо мені жалко вас, — ледь чутно відповів їм догораючий чоловічок. — Але
цього вам не дано зрозуміти.




Астрід Ліндгрен "Малюк і Карслон" 

Знамениті повісті Астрід Ліндґрен про Карлсона, що живе на даху, та його вірного друга Малого давно вже завоювали цілий світ неповторним сюжетом, неймовірністю та карколомністю подій, щирим гумором і невичерпною фантазією. Їх розібрано на цитати, екранізовано, а художники змагаються за право якнайвдаліше втілити чудесний письменницький задум. І ось захопливі та веселі історії про дружбу «до міри затовстого» чоловічка з пропелером і звичайного восьмирічного хлопчика зібрано в одній книжці!

Ну що ж вирушаємо у світ пригод, із самим "прекрасним та чудовим" товаришем Малюка - Карлсоном. https://docs.google.com/document/d/e/2PACX-1vT9gZ2Ls5P9UFmozgmIrJbMY3lfcA8qyiIaW5NQ8Vi6_O37WotasY9XpPEvJVOn-g/pubПерегляд

Карло Коллоді "Пригоди Піноккіо"


ЯК МАЙСТРОВІ ВИШНІ, СТОЛЯРОВІ, ТРАПИЛОСЬ ПОЛІНО, ЩО ПЛАКАЛО Й СМІЯЛОСЯ, МОВ ДИТЯ

Був собі колись...

— Король!— вигукнуть одразу мої маленькі читачі.

Ні, малята, ви помилилися. Був собі колись дерев'яний цурпалок. То було не якесь там диво дивне, а звичайнісіньке собі поліно. Такими взимку палять у грубі або в печі, щоб нагріти хату.

Не знаю, як воно сталося, але одного дня це поліно потрапило до майстерні дідуся на ім'я АнтонІо, правда, всі називали його майстер Вишня, бо кінчик носа в нього завжди був червоний і блискучий, мов та вишенька.

Нагледівши пеліно, майстер Вишня дуже зрадів і задоволено потер руки.

— Це поліно потрапило до мене вчасно. Зроблю з нього ніжку для столика, — промовив він стиха сам до себе.

Як сказав, так і зробив. Не гаючись, схопив гостру сокиру, щоб обтесати з поліна кору. Але тільки зібрався цюкнути по ньому, та так і завмер, бо почув тонесенький благальний голосочок:

— Ой, не бийся, боляче!

Можете собі уявити, як здивувався майстер Вишня!

Витріщивши очі, він почав озиратися круг себе. Звідки ж цей тонесенький голосочок? Ніде нікого не видно. Зазирнув під верстак — нікого! Відімкнув шафу, яка завжди стояла замкнена: нікого! Подивився в кошик із стружками й тирсою— нікого! Відчинив двері майстерні й виглянув на вулицю— і там нікого немає. Стривай, а може?...

А що ж було далі? Поринь у світ захоплюючих пригод маленького дерев'яного хлопчика... https://docs.google.com/document/d/e/2PACX-1vTnkMtHG0A_LTJYnmeen7hXp8EnDfJXMnxjCo70XBYoCiX0K2kcNmEm5mn1rce1iQ/pub

Елеонор Портер "Поліанна"

Того червневого ранку міс Полі Гаррінґтон квапливо увійшла до кухні. Зазвичай

вона робила все поволі й пишалася своєю стриманістю. Але сьогодні вона поспішала.

Справді поспішала.

Ненсі, миючи посуд у мийниці, здивовано підвела на неї очі. Ненсі працювала у міс

Полі кухаркою лише два місяці, але вже звикла до того, що її господиня ніколи нікуди

не поспішає. А тут?

— Ненсі!

— Так, мем, — весело відповіла Ненсі, продовжуючи витирати глечик.

— Ненсі, — голос міс Полі став дуже суворим, — коли я звертаюся до тебе, я хочу,
щоб ти припинила роботу і уважно мене вислухала .
Ненсі ніяково зашарілася. І як тримала глечик обгорнутим у рушник, так мерщій і
поставила, ледве його не перекинувши, на стіл. Через це вона знітилася ще більше.
— Так, мем. Авжеж, мем, — пробелькотала дівчина, поправила глечик і хутко
повернулась до пані. — Я лише хотіла швидше впоратися з посудом, бо ви самі казали
уранці не баритися з цим.
Господиня спохмурніла.
— Годі, Ненсі. Мені не потрібні твої пояснення. Мені потрібна твоя увага.
— Так, мем, — Ненсі стримала зітхання. Мабуть, їй ніколи не вдасться догодити цій
жінці. Ще й особливого досвіду роботи поза домівкою в неї не [5] було. Але коли мама
раптом овдовіла, лишившись з трьома маленькими дітьми на руках (не рахуючи Ненсі)
та занедужала, довелося дівчині шукати роботи, щоб утримувати родину. Тож вона
дуже зраділа, коли знайшла місце на кухні у великому будинку на пагорбі. Ненсі з
родиною жила у місцині, яку називали Корнер, за шість миль звідси. Досі вона знала
про міс Полі Гаррінгтон лише те, що вона хазяйка старої садиби Гаррінгтонів і
належить до найзаможніших людей у містечку. Але лишень за два місяці роботи Ненсі
побачила, що господиня — строга жінка з суворим обличчям, котра похмурніла
щоразу, коли ніж падав на підлогу чи грюкали двері. Але навіть якщо усі ножі лежали
на місці і з дверима нічого не відбувалося, вона однаково не усміхалась....

Всеволод Нестайко

"В Країні Сонячних Зайчиків"
Трилогія казкових повістей

В Країні Сонячних Зайчиків

Дід Маноцівник

Я мушу спитати тебе по секрету одну річ (щоб ніхто не чув):

— Як ти ставишся до рудих? Так, так, до рудих і веснянкуватих?.. Це для нас дуже

важливо...

Ні, ні, я нічого не думаю, але, знаєш, трапляються іноді такі, що ото бігають за
рудим хлопчиком або дівчинкою і дражняться противними голосами: "Рудий!",
"Рудько!", "Пожежна команда!..".
Але тепер я знаю, що ти не такий, що ти справжній молодець і тебе спокійно можна
вести у надзвичайну країну Ластовинію.
Ходімо!
Ось вона перед тобою — лежить на березі моря-океану, серед дрімучих лісів, синіх
гір та золотих долин... Бачиш, які чепурненькі біленькі хати, які квітучі садки, яке
дивовижне місто з візерунчастими вежами!.. Чудова казкова країна. І незвичайна...
Хочеш дізнатися яка? Тоді вирушай у незнаний казковий світ... https://docs.google.com/document/d/e/2PACX-1vSMIRK1zJsgGc7HPuYIVYDkKqbxMZg3b-MSyeQuePEUJFv-270Qyf9GvdvPhmbMPVMMUMCpLI1n9u6S/pub

Немає коментарів:

Дописати коментар

Підписатися на: Дописи (Atom)